Союз рудих

Одного осіннього ранку 1890 року я зайшов до свого друга Шерлока Холмса й застав його заглибленим у розмову з огрядним літнім джентльменом.

One autumn morning in 1890, I called on my friend Sherlock Holmes and found him deep in conversation with a stout, elderly gentleman.

У відвідувача було найяскравіше руде волосся, яке я будь-коли бачив, — яскраве, мов полум’я.

The visitor had the most brilliant red hair I had ever seen, as bright as a flame.

— Ви прийшли якраз вчасно, мій любий Ватсоне, — привітно сказав Холмс.

“You could not have come at a better time, my dear Watson,” Holmes said warmly.

— Це містер Джабез Вілсон, і його історія — одна з найдивніших, що я чув за останні місяці.

“This is Mr. Jabez Wilson, and his story is one of the strangest I have heard for months.”

Наш відвідувач витяг із кишені пальта зім’яту газету й розгорнув її на коліні.

Our visitor pulled a crumpled newspaper from his coat pocket and spread it out on his knee.

Поки він шукав потрібну колонку, я уважно розглядав його, намагаючись, як Холмс, прочитати його життя.

While he searched for the right column, I studied him closely, trying to read his life as Holmes would.

Я побачив лише звичайного, трохи повільного крамаря в пошарпаному чорному сюртуку, і в ньому не було нічого примітного, крім тієї вогняної голови.

I saw only an ordinary, rather slow shopkeeper in a shabby black coat, with nothing remarkable about him except that fiery head.

Холмс же усміхнувся й зауважив, що цей чоловік колись займався фізичною працею, бував у Китаї і останнім часом багато писав.

Holmes, however, smiled and remarked that the man had once done manual labour, had been in China, and had written a great deal lately.

Містер Вілсон мало не підскочив на стільці й запитав, звідки, скажіть на милість, Холмс усе це знає.

Mr. Wilson almost jumped out of his chair and asked how on earth Holmes could know all that.

Холмс спокійно перелічив ознаки: більша права рука, татуювання з рибкою, яке вміють робити лише китайські майстри, і блискучий, затертий манжет.

Holmes calmly listed the clues: a larger right hand, a fish tattoo that only Chinese artists could make, and a shiny, worn cuff.

— Ну й ну! — засміявся містер Вілсон. — Спершу я подумав, що ви чарівник, а тепер бачу, що все зовсім просто.

“Well, I never!” laughed Mr. Wilson. “At first I thought you were a magician, but now I see it is all quite simple.”

— Мені й справді варто припинити пояснювати свої методи, — зітхнув Холмс, звертаючись до мене.

“I really should stop explaining my methods,” Holmes told me with a sigh.

Тоді містер Вілсон показав на оголошення, і я прочитав його вголос.

Then Mr. Wilson pointed to an advertisement, and I read it aloud.

У ньому повідомлялося, що завдяки заповіту покійного Ізекії Гопкінса з Пенсильванії в Союзі рудих з’явилася вакансія.

It announced that, thanks to the will of the late Ezekiah Hopkins of Pennsylvania, there was a vacancy in the Red-Headed League.

Будь-який рудий чоловік, старший за двадцять один рік, здоровий тілом і духом, міг заробляти чотири фунти на тиждень за майже символічні обов’язки.

Any red-headed man over twenty-one, healthy in body and mind, could earn four pounds a week for almost nominal duties.

Претендентам слід було прийти в понеділок об одинадцятій до контори Союзу в Поупс-корт на Фліт-стріт.

Applicants were to come on Monday at eleven o’clock to the League’s office in Pope’s Court, Fleet Street.

— Що це, в біса, означає? — спитав я, двічі перечитавши дивне оголошення.

“What on earth does this mean?” I asked, after reading the strange notice twice.

Холмс тихо засміявся й попросив містера Вілсона спершу розповісти нам про себе та свій дім.

Holmes chuckled and asked Mr. Wilson to tell us first about himself and his household.

Містер Вілсон пояснив, що тримає невеликий ломбард на площі Саксен-Кобург, неподалік від Сіті, і нині він приносить йому дуже мало.

Mr. Wilson explained that he kept a small pawnbroker’s shop in Saxe-Coburg Square, near the City, which earned him very little these days.

У нього був лише один помічник, молодий чоловік на ім’я Вінсент Сполдінг, який погодився працювати за половину звичайної платні.

He had only one assistant, a young man named Vincent Spaulding, who had agreed to work for half the usual wages.

— Деінде він легко заробляв би вдвічі більше, — визнав містер Вілсон, — але якщо він задоволений, навіщо мені наводити його на такі думки?

“He could easily earn twice as much elsewhere,” Mr. Wilson admitted, “but if he is happy, why should I put ideas into his head?”

Єдиною слабкістю Сполдінга була фотографія, і він раз у раз зникав у підвалі, щоб проявляти свої знімки.

Spaulding’s only weakness was photography, and he was always disappearing into the cellar to develop his pictures.

Саме Сполдінг вісім тижнів тому зайшов до крамниці з цією самою газетою в руках.

It was Spaulding who had come into the shop eight weeks earlier, holding this very newspaper.

— Ох, якби ж то я був рудий, містере Вілсоне! — зітхнув він тоді.

“If only my hair were red, Mr. Wilson!” he had sighed.

Потім він пояснив, що в Союзі більше місць, ніж охочих, і що за зовсім невелику роботу там чудово платять.

He then explained that the League had more posts than men, and that the money was excellent for very little work.

Містер Вілсон рідко виходив із дому й майже нічого не знав про те, що діється у світі, тож ця новина його дуже здивувала.

Mr. Wilson rarely left his house and knew almost nothing of the outside world, so the news surprised him greatly.

Зо дві сотні додаткових фунтів на рік дуже знадобилися б чоловікові, чия справа потроху занепадала.

A couple of hundred extra pounds a year would be very useful to a man whose business was slowly failing.

Тож наступного понеділка він зачинив крамницю й разом із помічником вирушив на Фліт-стріт.

So, the next Monday, he closed his shop and set off with his assistant to Fleet Street.