Союз рудих

Коли вони дісталися Фліт-стріт, містер Вілсон ледве повірив своїм очам.

When they reached Fleet Street, Mr. Wilson could hardly believe his eyes.

Здавалося, на оголошення відгукнувся кожен чоловік у Лондоні, в чиєму волоссі була бодай дещиця рудого.

Every man in London with a touch of red in his hair seemed to have answered the advertisement.

Вулиця була заповнена головами всіх відтінків — від солом’яного й лимонного до помаранчевого, цегляного й каштанового.

The street was packed with heads of every shade, from straw and lemon to orange, brick and chestnut.

Містер Вілсон уже був готовий здатися, але Сполдінг штовхав і тягнув його крізь натовп, аж поки вони не дісталися сходів до контори.

Mr. Wilson would have given up, but Spaulding pushed and pulled him through the crowd until they reached the office stairs.

Усередині за простим дерев’яним столом сидів невисокий чоловік із волоссям, ще рудішим, ніж у містера Вілсона.

Inside, a small man with hair even redder than Mr. Wilson’s sat behind a plain wooden table.

Він коротко розмовляв із кожним претендентом і завжди знаходив якусь ваду, через яку той ішов розчарований.

He spoke briefly to each candidate and always found some fault that sent the man away disappointed.

Та коли вперед вийшов містер Вілсон, обличчя чоловічка засяяло, і він хутко зачинив двері.

When Mr. Wilson stepped forward, however, the little man’s face lit up, and he quickly closed the door.

— Це містер Джабез Вілсон, — сказав Сполдінг, — і він хотів би вступити до Союзу.

“This is Mr. Jabez Wilson,” Spaulding said, “and he would like to join the League.”

— І він для цього ідеально підходить, — відповів чоловік, який назвався Дунканом Россом.

“And he is perfect for it,” replied the man, who introduced himself as Duncan Ross.

Раптом він учепився обома руками у волосся містера Вілсона й смикав, доки той не скрикнув від болю.

Suddenly he seized Mr. Wilson’s hair with both hands and tugged until his visitor cried out in pain.

— Пробачте, — сказав він, відпускаючи його, — але нас уже двічі обдурювали перуками й один раз фарбою.

“Forgive me,” he said, letting go, “but we have been fooled twice by wigs and once by paint.”

Містер Росс пояснив умови: робочі години — з десятої до другої, і весь цей час містерові Вілсону заборонено виходити з контори.

Mr. Ross explained the conditions: the hours were from ten until two, and Mr. Wilson must never leave the office during that time.

Якщо він вийде бодай раз, то назавжди втратить посаду, і жодних виправдань ніхто не прийме.

If he left even once, he would lose the position forever, and no excuse would be accepted.

— А в чому саме полягає робота? — запитав він.

“And what exactly is the work?” he asked.

— Ви маєте від руки переписувати Британську енциклопедію, починаючи з літери А, — сказав Росс.

“You must copy out the Encyclopaedia Britannica by hand, starting with the letter A,” said Ross.

Наступного ранку містер Вілсон купив пляшечку чорнила, перо й папір і вирушив до Поупс-корт.

The next morning Mr. Wilson bought a bottle of ink, a pen and some paper, and went to Pope’s Court.

На його полегшення, усе було саме так, як обіцяли, і містер Росс посадив його за стіл та пішов.

To his relief, everything was exactly as promised, and Mr. Ross settled him at the table and left.

О другій Росс повернувся, похвалив його за те, скільки він устиг написати, і замкнув за ним двері.

At two o’clock Ross returned, praised the amount he had written, and locked the door behind him.

Так тривало день у день, і щосуботи управитель платив йому чотири золоті соверени.

This went on day after day, and every Saturday the manager paid him four golden sovereigns.

Поступово містер Росс став навідуватися рідше, а згодом і зовсім перестав, але містер Вілсон так і не наважився встати з-за столу.

Gradually Mr. Ross came less often, and finally he stopped coming at all, but Mr. Wilson never dared to leave his desk.

Так минуло вісім тижнів, і він написав про абатів, стрільбу з лука, обладунки та архітектуру.

Eight weeks passed in this way, and he wrote about Abbots, Archery, Armour and Architecture.

А сьогодні вранці він прийшов до контори й побачив, що двері замкнені.

Then, that very morning, he had arrived at the office and found the door locked.

Посередині до них був прибитий невеликий квадратик картону.

A small square of cardboard was nailed to the middle of it.

На ньому було написано лише: «Союз рудих розпущено. 9 жовтня 1890 року».

It said simply: “The Red-Headed League is dissolved. October 9, 1890.”

Ми з Холмсом глянули на картку й вибухнули сміхом, чим глибоко образили нашого відвідувача.

Holmes and I looked at the card and burst out laughing, which offended our visitor deeply.

— Не бачу тут нічого смішного! — вигукнув містер Вілсон, і його обличчя стало червоним, як його волосся.

“I don’t see anything funny,” cried Mr. Wilson, his face turning as red as his hair.

Холмс перепросив і поцікавився, що він зробив далі.

Holmes apologised and asked what he had done next.

Хазяїн будинку з першого поверху ніколи не чув про Союз, зате знав рудого адвоката на ім’я Вільям Морріс.

The landlord on the ground floor had never heard of the League, but he knew a red-headed lawyer called William Morris.

Морріс з’їхав напередодні, залишивши адресу: Кінг-Едвард-стріт, 17, біля собору Святого Павла.

Morris had moved out the day before, leaving the address 17 King Edward Street, near Saint Paul’s Cathedral.

Містер Вілсон поспішив туди, але знайшов лише фабрику штучних колінних чашечок, де ні про кого з них не чули.

Mr. Wilson hurried there, but found only a factory of artificial knee-caps, where nobody had heard of either name.

— Я не хочу втрачати таку гарну роботу, — закінчив він, — тому й прийшов до вас по пораду.

“I don’t want to lose such a good job,” he finished, “so I have come to you for advice.”