Егоїстичний велетень

«Скажіть йому, щоб завтра прийшов сюди», — сказав Велетень.

“Tell him to come here tomorrow,” said the Giant.

Але діти не знали, де живе хлопчик.

But the children did not know where the boy lived.

Вони ніколи не бачили його до того дня.

They never saw him before that day.

Велетню стало дуже сумно.

The Giant felt very sad.

Щодня по обіді, коли закінчувалися уроки, діти приходили гратися з Велетнем.

Every afternoon, when school was over, the children came and played with the Giant.

Але маленький хлопчик, якого він любив, більше не приходив.

But the little boy he loved never came again.

Велетень був дуже добрий до всіх дітей.

The Giant was very kind to all the children.

І все ж він сумував за своїм першим маленьким другом і часто згадував його.

Still, he missed his first little friend and often spoke of him.

«Як би мені хотілося його побачити!» — казав він.

“How I would like to see him!” he used to say.

Минали роки, і Велетень дуже постарів і ослаб.

Years went by, and the Giant grew very old and weak.

Він уже не міг гратися, тому сидів у величезному кріслі.

He could not play any more, so he sat in a huge armchair.

Він дивився на ігри дітей і милувався своїм садом.

He watched the children at their games and admired his garden.

«У мене багато гарних квітів, — казав він, — але діти найгарніші».

“I have many beautiful flowers,” he said, “but children are the most beautiful.”

Одного зимового ранку він визирнув у вікно, поки одягався.

One winter morning he looked out of his window as he dressed.

Тепер він не ненавидів зиму, бо знав, що це лише весна, яка спить.

He did not hate winter now, because he knew it was only spring asleep.

Раптом він здивовано потер очі й подивився ще раз.

Suddenly he rubbed his eyes in wonder and looked again.

Це було дивовижне видовище.

It was a marvellous sight.

У найдальшому кутку стояло дерево, укрите чудовим білим цвітом.

In the farthest corner stood a tree covered with lovely white blossoms.

Його гілки були золоті, а з них звисали срібні плоди.

Its branches were golden, and silver fruit hung from them.

Під деревом стояв маленький хлопчик, якого він любив.

Under the tree stood the little boy he loved.

Велетень із великою радістю збіг сходами й поспішив у сад.

The Giant ran downstairs in great joy and hurried out into the garden.

Він перетнув траву й підійшов до дитини.

He crossed the grass and came near to the child.

Але коли він підійшов упритул, його обличчя почервоніло від гніву.

But when he came close, his face grew red with anger.

На долонях дитини були сліди від двох цвяхів.

On the palms of the child’s hands were the prints of two nails.

Такі самі сліди були на його маленьких ніжках.

The same prints were on his little feet.

«Хто посмів тебе поранити?» — вигукнув Велетень.

“Who dared to hurt you?” cried the Giant.

«Скажи мені, і я візьму свій великий меч і битимуся з ним».

“Tell me, and I will take my big sword and fight him.”

«Ні, — відповіла дитина, — це рани Любові».

“No,” answered the child, “these are the wounds of Love.”

«Хто ти?» — спитав Велетень, і його охопило дивне благоговіння.

“Who are you?” said the Giant, and a strange wonder came over him.

Він став навколішки перед маленькою дитиною.

He knelt down before the little child.

Дитина усміхнулася й сказала: «Ти колись дозволив мені гратися у твоєму саду».

The child smiled and said, “You once let me play in your garden.”

«Сьогодні ти підеш зі мною до мого саду, а це — Рай».

“Today you will come with me to my garden, which is Paradise.”

Того дня по обіді діти прибігли й побачили, що Велетень лежить мертвий під деревом.

That afternoon the children ran in and found the Giant dead under the tree.

Він увесь був укритий білим цвітом.

He was covered with white blossoms.