Намисто

Матильда була вродливою й чарівною молодою жінкою, але народилася в бідній родині.

Mathilde was a pretty and charming young woman, but she was born into a poor family.

У неї не було ні грошей, ні відомого прізвища, ні надії зустріти багатого чоловіка.

She had no money, no famous name and no hope of meeting a rich man.

Зрештою вона вийшла заміж за дрібного службовця з Міністерства освіти.

In the end she married a small clerk who worked at the Ministry of Education.

Вона вдягалася дуже скромно, бо не могла дозволити собі нічого кращого.

She dressed very simply, because she could not afford anything better.

Вона була постійно нещасна, ніби скотилася з вищого щабля суспільства.

She was always unhappy, as if she had fallen from a higher rank in society.

Вона вірила, що народилася для всякої розкоші та всіх задоволень.

She believed that she was born for every luxury and every pleasure.

Убогі кімнати, потерті стільці та бридкі штори її дому завдавали їй страждань.

The poor rooms, the worn chairs and the ugly curtains of her home made her suffer.

Вона мріяла про тихі зали з шовковими завісами, бронзовими лампами та слугами в гарних лівреях.

She dreamed of quiet halls with silk curtains, bronze lamps and servants in fine uniforms.

За обідом чоловік, піднявши кришку, радісно казав: «Ох, який чудовий суп — кращого й немає!»

At dinner her husband would lift the lid and say happily, “Ah, what a fine soup; I know nothing better!”

А вона мріяла про сяюче срібло, рідкісну рибу та розкішні обіди на гарних тарілках.

She, however, dreamed of shining silver, rare fish and fine dinners on beautiful plates.

У неї не було ні прикрас, ні гарних суконь, а саме їх вона й любила понад усе.

She had no jewels and no fine dresses, and these were the only things she loved.

Одного вечора чоловік повернувся додому дуже задоволений, з великим конвертом у руці.

One evening her husband came home looking very pleased, with a large envelope in his hand.

«Дивись, — сказав він, — це тобі».

“Look,” he said, “here is something for you.”

Вона відкрила його й побачила картку із запрошенням для месьє та мадам Луазель на бал у міністерстві.

She opened it and found a card that invited Monsieur and Madame Loisel to a ball at the Ministry.

Вона кинула картку на стіл і гнівно сказала: «Що ти хочеш, щоб я з цим робила?»

She threw the card on the table and said angrily, “What do you want me to do with that?”

«Я думав, ти зрадієш, — сказав він, — і дістати це запрошення було нелегко».

“I thought you would be glad,” he said, “and it was not easy to get this invitation.”

«Його хочуть усі, але отримують дуже мало службовців, і всі важливі люди будуть там».

“Everyone wants one, but very few clerks receive one, and all the important people will be there.”

Вона сердито подивилася на нього й сказала: «А що ти хочеш, щоб я одягла?»

She looked at him angrily and said, “And what do you want me to wear?”

Він про це не подумав і повільно сказав: «Ну, твоя сукня для театру мені здається гарною».

He had not thought about that, and he said slowly, “Well, your theatre dress looks nice to me.”

Тоді він замовк, бо побачив, що дружина плаче.

Then he stopped, because he saw that his wife was crying.

Дві великі сльози повільно скотилися по її щоках.

Two large tears rolled slowly down her cheeks.

«У мене немає сукні, тож я не можу піти, — сказала вона, — віддай картку комусь іншому».

“I have no dress, so I cannot go,” she said, “give your card to someone else.”

Він дуже засмутився й спитав: «Скільки коштувала б пристойна сукня, яку можна було б одягти ще раз?»

He was very sad, and he asked, “How much would a suitable dress cost, one you could wear again?”

Вона кілька секунд думала, а потім обережно відповіла: «Чотирьохсот франків було б досить».

She thought for a few seconds and then answered carefully, “Four hundred francs would be enough.”

Службовець трохи зблід, бо саме таку суму він відклав, щоб купити рушницю.

The clerk turned a little pale, because he had saved exactly that sum to buy a gun.

Він збирався поїхати з друзями на полювання, але сказав: «Гаразд, ти отримаєш чотириста франків».

He had wanted to go hunting with his friends, but he said, “Very well, you shall have four hundred francs.”

День балу наближався, і мадам Луазель стала сумною та стривоженою, хоч сукня була готова.

The day of the ball came closer, and Madame Loisel became sad and worried, although her dress was ready.

«У мене немає прикрас, жодного камінця, — сказала вона чоловікові, — і я виглядатиму як жебрачка».

“I have no jewels, not a single stone,” she told her husband, “and I will look like a beggar.”

«Одягни живі квіти, — сказав він, — цього сезону вони дуже модні».

“Wear fresh flowers,” he said, “they are very fashionable this season.”

«Ні, немає нічого ганебнішого, ніж виглядати бідною серед багатих жінок», — відповіла вона.

“No, nothing is more shameful than looking poor among rich women,” she answered.

«Не дурій, — сказав він, — твоя подруга мадам Форестьє неодмінно позичить тобі якісь прикраси».

“Do not be silly,” he said, “your friend Madame Forestier will surely lend you some jewels.”

Вона скрикнула від радості, бо зовсім забула про свою багату подругу.

She cried out with joy, because she had completely forgotten her rich friend.