Жовті шпалери

Наш термін у цьому будинку майже закінчується, бо ми їдемо через три дні, а мені не хочеться їхати.

Our time in this house is almost over, for we are to leave in three days, and I do not want to go.

Джонові доводиться заночувати в місті у справах, і Дженні пропонує ночувати в моїй кімнаті.

John has to spend a night in town on business, and Jennie offers to sleep in my room.

Я ласкаво кажу їй, що відпочину краще на самоті, і вона йде, хоча, гадаю, підозрює мене.

I tell her sweetly that I shall rest better alone, and she goes away, though I think she suspects me.

Тієї ночі місяць яскравий, і жінка за візерунком трясе ґрати дужче, ніж будь-коли.

That night the moon is bright, and the woman behind the pattern shakes the bars harder than ever before.

Я встаю, щоб допомогти їй: я тягну, поки вона трясе, і я трясу, поки вона тягне.

I get up to help her, and I pull while she shakes, and I shake while she pulls.

До ранку ми вже здерли ярди того паперу — так високо, як я можу дістати.

Before morning we have stripped off yards of that paper, as high as I can reach.

Вранці Дженні дивиться на оголену ділянку стіни, а я кажу їй, що зробила це просто від злості на шпалери.

In the morning Jennie stares at the bare patch of wall, and I tell her that I did it out of pure anger at the paper.

Тепер я бачу, що жінка повзе не лише за візерунком, а й надворі.

Now I see that the woman does not only creep behind the pattern; she creeps outside too.

З вікна я бачу її на садовій дорозі серед білого дня, і їх, здається, дуже багато.

From my window I watch her along the garden road in the full light of day, and there seem to be a great many of them.

Я не звинувачую їх за те, що вони ховаються під деревами, бо, мабуть, жахливо, коли тебе бачать, як ти повзеш при денному світлі.

I do not blame them for hiding under the trees, since it must be dreadful to be seen creeping by daylight.

Я завжди замикаю двері, коли повзаю вдень, бо Джон цього б не зрозумів.

I always lock my door when I creep by daylight, for John would not understand.

Останнього ранку все виносять униз, і в кімнаті лишається тільки велике ліжко.

On the last morning everything is carried down, and the room is bare except for the big bed.

Я кажу іншим іти вперед, бо хочу закінчити зі стіною на самоті, й обіцяю незабаром піти слідом.

I tell the others to go ahead, because I wish to finish the wall alone, and I promise to follow soon.

Щойно вони пішли, я замикаю двері й кидаю ключ униз, на стежку перед будинком.

As soon as they have gone, I lock the door and throw the key down onto the front path.

Я здираю стільки паперу, скільки можу дістати, і він відходить довгими вологими смугами, що пахнуть старою жовтизною.

I tear off as much paper as I can reach, and it comes away in long, damp strips that smell of old yellow.

У мене напоготові шматок мотузки на випадок, якщо жінка спробує втекти крізь вікно.

I have a piece of rope ready, in case the woman tries to escape through the window.

Ліжко надто важке, щоб я могла його зрушити, і з досади я кусаю один його кут.

The bed is too heavy for me to move, and in my frustration I bite one corner of it.

Невдовзі я чую Джона за дверима: він кличе мене на ім’я й каже відчинити.

Soon I hear John at the door, and he calls my name, and he tells me to open it.

— Не можу, — спокійно відповідаю я, — бо ключ лежить унизу, біля парадних сходів, під листком.

“I cannot,” I answer calmly, “because the key is down by the front steps, under a leaf.”

Він довго мовчить, а потім дуже тихо питає: — Люба, що ти робиш?

He is silent for a long moment, and then he says very quietly, “My dear, what are you doing?”

Я повторюю, що казала про ключ, і нарешті він іде вниз, знаходить його й відчиняє двері.

I repeat what I said about the key, and at last he goes down and finds it, and he opens the door.

Він застигає на порозі й дивиться на оголені стіни та подертий папір на підлозі.

He stops in the doorway and stares at the stripped walls and the torn paper on the floor.

— Що сталося? — вигукує він, але я лише повзу далі вздовж стіни.

“What is the matter?” he cries, but I only go on creeping along the wall.

— Я нарешті вибралася, — кажу я, озирнувшись через плече, — усупереч вам і Джейн.

“I have got out at last,” I say, looking over my shoulder, “in spite of you and Jane.”

— Я здерла майже весь папір, тож мене вже не повернути назад.

“I have pulled off most of the paper, so you cannot put me back.”

Джон непритомніє й падає прямо мені на шляху біля стіни, тож щоразу, обходячи кімнату, я мушу переповзати через нього.

John faints, and he falls right across my path by the wall, so that I have to creep over him every time I go round.