Жовті шпалери

Минають тижні, а мені не краще, хоча Джон повторює, що треба бути терплячою.

Weeks pass, and I am no better, though John keeps saying that I must be patient.

На початку липня до нас приїхали мати Джона та кілька родичів, і їхній гамір і розмови геть мене виснажили.

At the beginning of July, John’s mother and several relatives came to stay, and their noise and talk left me exhausted.

Джон попереджає, що, якщо до осені мені не покращає, він відправить мене до доктора Вейра Мітчелла.

John warns me that if I do not improve by autumn, he will send me to Doctor Weir Mitchell.

Мене лякає ця думка, бо я чула, що цей лікар ще суворіший за Джона.

I dread the thought, because I have heard that this doctor is even firmer than John.

Я не можу відірвати очей від стіни й лежу в ліжку, годинами вивчаючи шпалери, мов загадку.

I cannot keep my eyes away from the wall, and I lie in bed and study the paper by the hour, as one studies a riddle.

Потроху я починаю знаходити систему в безладі — другий візерунок, захований усередині першого, якого я ніяк не можу вловити.

Slowly I begin to find a system in the confusion, a second pattern hidden inside the first that I cannot quite grasp.

Там, де папір відстав, я бачу дві вирячені очі, що висять догори дриґом, і вони ніби дивляться на мене.

Where the paper has come loose, I see two bulging eyes hanging upside down, and they seem to stare at me.

Довга смуга тягнеться по кімнаті на висоті мого плеча, ніби щось знову і знову терлося об стіну.

A long smudge runs round the room at the height of my shoulder, as if something had rubbed against the wall again and again.

Мені цікаво, хто її залишив, навіщо і як давно.

I wonder who made it, and why, and how long ago.

Ліжко теж подряпане й вищерблене, наче його гризла якась тварина.

The bed too is scarred and gouged, as if it had been gnawed by an animal.

А ще в кімнаті стоїть дивний вологий запах, застояний жовтий запах, що проникає в моє волосся й одяг.

And there is an odd, damp smell in the room, a stale yellow smell that creeps into my hair and my clothes.

Вдень візерунок лежить спокійно й нічого мені не каже.

In the daytime the pattern lies quiet and tells me nothing.

Але коли заглядає місяць, передня частина шпалер ніби блякне, і за нею я бачу ґрати, наче в клітці.

But when the moon shines in, the front of the paper seems to fade, and behind it I see bars, like those of a cage.

За ґратами, здається, жінка пригнулася й повзе, і вона трясе візерунок, наче хоче вилізти.

Behind the bars, a woman seems to be stooping and creeping, and she shakes the pattern as if she wants to climb out.

Я нічого не кажу про це Джонові, бо він лише посміявся б і назвав це ще однією нервовою вигадкою.

I tell John nothing of this, for he would only laugh at me and call it another nervous fancy.

Джон спить так міцно, що я можу лежати без сну й дивитися на стіну, і ніхто мене не потурбує.

John sleeps so deeply that I can lie awake and watch the wall without being disturbed.

Я починаю чекати ночей і виявляю, що шпалери цікавлять мене більше за все інше.

I begin to look forward to the nights, and I find that I am more interested in the paper than in anything else.

Я майже перестала писати, бо це забирає час, який я віддаю спостереженням, а я не хочу нічого пропустити.

I have stopped writing much, because it takes time from my watching, and I do not wish to miss anything.

Джон мною задоволений, бо я краще їм і виглядаю спокійнішою, а про причину не здогадується.

John is pleased with me, because I eat better and look calmer, and he does not guess the reason.

Він каже, що я поправляюся й набираю рум’янцю, цілує мене й називає своєю маленькою дівчинкою.

He says that I am gaining flesh and colour, and he kisses me and calls me his little girl.

Дженні помітила дивні жовті плями на моєму одязі й на простирадлах і почала дивитися на мене з підозрою.

Jennie has noticed strange yellow stains on my clothes and on the sheets, and she has begun to look at me with suspicion.

Я сказала їй, що плями від шпалер, але вона лише похитала головою й нічого не відповіла.

I told her that the marks came from the paper, but she only shook her head and said nothing.

Якось я застала її з рукою на стіні й заговорила з нею так різко, що вона злякалася.

One day I caught her with her hand on the wall, and I spoke to her so sharply that she was frightened.

Я не хочу, щоб хтось інший розгадав таємницю тих шпалер, бо вони мої.

I do not want anyone else to find out the secret of that paper, because it is mine.

Тепер Джон дивиться на мене стурбовано, а я стараюся здаватися бадьорою, коли він поруч.

Now John has begun to look at me with concern, and I am careful to seem cheerful whenever he is near.

Шпалери ніби оживають із кожним днем, і з кожним днем я розумію їх трохи краще.

The paper seems to grow more alive every day, and every day I understand it a little better.