Кентервільський привид

Кілька днів привид сидів у схованці, і в домі було тихо.

For several days the ghost stayed hidden, and the house was quiet.

Одного дня Вірджинія зайшла до старої кімнати з гобеленами й побачила, що він сидить біля вікна.

One afternoon Virginia went into the old tapestry room and found him sitting by the window.

Він був такий худий і сумний, що її серце сповнилося жалю.

He looked so thin and sad that her heart was full of pity.

«Мені вас шкода, — сказала вона, — і якщо ви добре поводитиметеся, вас більше ніхто не турбуватиме».

“I am sorry for you,” she said, “and if you behave well, nobody will trouble you any more.”

«Безглуздо просити мене добре поводитися», — відповів привид, здивований її сміливістю.

“It is silly to ask me to behave,” answered the ghost, surprised at her courage.

«Я мушу бряжчати ланцюгами, стогнати крізь замкові шпарини й блукати вночі — це єдина причина мого існування».

“I must rattle chains, groan through keyholes and walk at night; that is my only reason for existing.”

«Ви були дуже злим, — сказала Вірджинія, — а місіс Амні розповіла нам, що ви вбили свою дружину».

“You have been very wicked,” said Virginia, “and Mrs Umney told us that you killed your wife.”

«Ну що ж, я визнаю це, — сказав привид, — але то була сімейна справа, і вона нікого більше не стосувалася».

“Well, I admit it,” said the ghost, “but it was a family matter, and it concerned no one else.”

«Вбивати будь-кого — це дуже погано», — сказала Вірджинія, яка вміла бути серйозною, коли хотіла.

“It is very wrong to kill anyone,” said Virginia, who could be serious when she wanted.

«Терпіти не можу дешеві моральні повчання, — сказав він, — моя дружина була негарна й ніколи як слід не крохмалила мої комірці».

“I hate cheap moral lectures,” he said, “my wife was plain, and she never starched my collars properly.”

«Та все ж її брати вчинили дуже підло, заморивши мене голодом».

“Still, it was very mean of her brothers to starve me to death.”

«І, будь ласка, більше не беріть мої фарби для тієї плями, — додала вона, — бо в мене лишилися тільки біла й синя».

“And please stop taking my paints for that stain,” she added, “because I have only white and blue left.”

«Але що мені робити, — спитав він, — коли справжню кров нині важко дістати, а все почав ваш брат?»

“But what can I do,” he asked, “when real blood is hard to find and your brother started it all?”

Потім він тихо сказав, що дуже втомився, бо не спав триста років.

Then he said quietly that he was very tired, because he had not slept for three hundred years.

Вірджинія широко розплющила очі й спитала, чи немає місця, де він міг би відпочити.

Virginia’s eyes grew wide, and she asked if there was no place where he could rest.

«За сосновим лісом, — сказав він, — є маленький сад, де цілу ніч співає соловей».

“Beyond the pine woods,” he said, “there is a little garden where a nightingale sings all night.”

«Ви маєте на увазі Сад Смерті», — прошепотіла Вірджинія, і її охопило тремтіння.

“You mean the Garden of Death,” whispered Virginia, and a shiver ran through her.

«Так, смерть, мабуть, прекрасна, — сказав він, — там немає ні вчора, ні завтра».

“Yes, death must be beautiful,” he said, “with no yesterday and no tomorrow.”

«Ви можете мені допомогти, бо любов завжди з вами, а любов сильніша за смерть».

“You can help me, because love is always with you, and love is stronger than death.”

Тоді він розповів їй про давнє пророцтво, написане на вікні бібліотеки.

Then he told her about an old prophecy that was written on the library window.

Там говорилося, що дівчина з чистим серцем заплаче за його гріхи й помолиться за його душу.

It said that a girl with a pure heart would weep for his sins and pray for his soul.

Тоді старе сухе мигдалеве дерево в саду розквітне, а дім знайде спокій.

Then the dry old almond tree in the garden would bloom, and the house would find peace.

Після хвилини мовчання Вірджинія сміливо сказала: «Я не боюся, і я помолюся за вас».

After a minute of silence, Virginia said bravely, “I am not afraid, and I will pray for you.”

Радість з’явилася на старому обличчі, і привид із давньою галантністю поцілував її руку.

A look of joy came over the old face, and the ghost kissed her hand with old-fashioned grace.

«Дякую, — прошепотів він, — але ходімо швидше, поки не пізно».

“Thank you,” he whispered, “but come quickly, before it is too late.”

Тоді стіна повільно відчинилася, і за нею Вірджинія побачила темний нескінченний хід.

Then the wall slowly opened, and behind it Virginia saw a dark and endless passage.

Вона ввійшла туди разом з привидом, і дерев’яна панель безшумно зачинилася за ними.

She went in with the ghost, and the wooden panel closed behind them without a sound.

Через десять хвилин пролунав дзвінок на чай, але Вірджинія не спустилася.

Ten minutes later the tea bell rang, but Virginia did not come down.

До сьомої години вся родина бігала будинком і гукала її на ім’я.

By seven o’clock the whole family was running through the house, calling her name.