Падіння дому Ашерів

Протягом наступних днів Родерік розповідав мені про свою хворобу.

Over the next days, Roderick told me about his illness.

Він казав, що це родинна хвороба і жоден лікар не може її вилікувати.

He said that it was a family illness, and that no doctor could cure it.

Усі його чуття стали болісно гострими.

All his senses had become painfully sharp.

Він міг їсти лише найпростішу їжу, бо будь-який сильний смак завдавав йому болю.

He could eat only the plainest food, because any strong taste hurt him.

Він міг носити лише м’який одяг, а запах квітів був для нього нестерпним.

He could wear only soft clothes, and the smell of flowers was too much for him.

Навіть слабке денне світло різало йому очі, тож вікна завжди були завішені.

Even weak daylight hurt his eyes, so the windows were always covered.

Більшість звуків були для нього катуванням, окрім музики струнних інструментів.

Most sounds were torture to him, except the music of string instruments.

«Я боюся не самої небезпеки, — сказав він мені, — я боюся страху».

“I am not afraid of danger itself,” he told me, “but I am afraid of fear.”

«Я відчуваю, що колись цей жах мене вб’є», — тихо додав він.

“I feel that one day this terror will kill me,” he added quietly.

А ще в нього була дивна думка про сам дім.

He also had a strange idea about the house itself.

Він вірив, що сірі камені, мертві дерева й темне озеро якимось чином живі.

He believed that the grey stones, the dead trees and the dark tarn were somehow alive.

Він казав, що століттями вони повільно формували розум його родини.

For centuries, he said, they had been slowly shaping the minds of his family.

В Ашерів завжди було мало дітей, і рід переходив прямо від батька до сина.

The Ushers had always had few children, and the family had passed straight from father to son.

Тепер залишилися тільки Родерік і його сестра Меделін.

Now only Roderick and his sister Madeline were left.

Меделін теж була тяжко хвора, і лікарі не розуміли її недуги.

Madeline was also very ill, and the doctors did not understand her disease.

Вона поступово слабшала, а іноді її тіло ціпеніло, наче камінь.

She was slowly growing weaker, and sometimes her body became stiff like stone.

У такі хвилини вона лежала нерухомо, ніби мертва.

In those moments she lay without moving, as if she were dead.

Щоб допомогти другові забути про смуток, я проводив з ним увесь свій час.

To help my friend forget his sadness, I spent all my time with him.

Ми разом читали старі книжки, а він малював, поки я дивився.

We read old books together, and he painted while I watched.

Його картини були прості, але сповнювали мене холодним, безіменним страхом.

His paintings were simple, but they filled me with a cold, nameless fear.

На одній картині був довгий низький тунель глибоко під землею.

One picture showed a long, low tunnel deep under the ground.

У ньому були гладкі білі стіни, але не було ні дверей, ні ламп, ні вікон.

It had smooth white walls, but there were no doors, lamps or windows.

І все ж увесь тунель заливало яскраве, страшне світло.

Yet the whole tunnel was full of a bright, terrible light.

Вечорами Родерік грав на гітарі й імпровізував дивні, дикі пісні.

In the evenings Roderick played the guitar and improvised strange, wild songs.

Одна пісня називалася «Палац із привидами», і я досі її пам’ятаю.

One song was called “The Haunted Palace,” and I still remember it.

У ній ішлося про прекрасний палац, де колись жив щасливий король.

It told of a beautiful palace where a happy king once lived.

Потім злі духи в чорних шатах напали на короля й захопили його палац.

Then evil spirits in black robes attacked the king and took his palace.

Тепер мандрівники бачили в його вікнах червоне світло й чули жахливий сміх.

Now travellers saw red light in its windows and heard horrible laughter.

Я зрозумів, що цей палац — розум самого Родеріка, який поступово втрачає ясність.

I understood that the palace was Roderick’s own mind, slowly losing its reason.

День за днем темрява його розуму ніби вкривала все довкола.

Day after day, the darkness of his mind seemed to cover everything around him.