Падіння дому Ашерів

Одного вечора Родерік прийшов до мене й тихо сказав, що Меделін померла.

One evening Roderick came to me and said quietly that Madeline was dead.

Він не хотів одразу ховати її на далекому родинному кладовищі.

He did not want to bury her at once in the distant family graveyard.

Натомість він вирішив тримати її тіло два тижні в склепі під будинком.

Instead, he decided to keep her body in a vault under the house for two weeks.

Він пояснив, що лікарі ставили дивні запитання про її недугу.

He explained that her doctors had asked strange questions about her disease.

Він боявся, що вони можуть потай викопати її тіло, щоб дослідити його.

He was afraid that they might secretly dig up her body to study it.

Я згадав обличчя лікаря на сходах і не став сперечатися.

I remembered the doctor’s face on the stairs, and I did not argue.

Ми разом поклали Меделін у труну й віднесли її вниз, до склепу.

Together we put Madeline in a coffin and carried her down into the vault.

Це була невелика сира кімната глибоко під моєю спальнею.

It was a small, damp room deep below my own bedroom.

Наші смолоскипи мало не згасли в її важкій, задушливій темряві.

Our torches almost went out in its heavy, airless darkness.

Колись давно тут була в’язниця, а пізніше тут зберігали порох.

Long ago it had been a prison, and later people had kept gunpowder there.

Підлогу й стіни вкривала мідь, а двері були з важкого заліза.

The floor and walls were covered with copper, and the door was made of heavy iron.

Коли двері рухалися, завіси видавали різкий, верескливий звук.

When the door moved, its hinges made a sharp, screaming sound.

Ми поставили труну й підняли кришку, щоб востаннє глянути на її обличчя.

We put the coffin down and lifted the lid to look at her face one last time.

Мене вразило, наскільки брат і сестра були схожі.

I was surprised by how much the brother and sister looked alike.

«Ми були близнюками, — прошепотів Родерік, — і між нами завжди був глибокий зв’язок».

“We were twins,” Roderick whispered, “and there was always a deep bond between us.”

На щоках Меделін був ледь помітний рум’янець, як часто буває при її хворобі.

There was a faint pink colour on Madeline’s cheeks, as often happens with her illness.

На її вустах застигла дивна легка усмішка, і це мене налякало.

A strange little smile stayed on her lips, and it frightened me.

Ми закрили кришку, міцно пригвинтили її й замкнули залізні двері.

We closed the lid, screwed it down tightly and locked the iron door.

Потім ми повільно піднялися назад до похмурих кімнат нагорі.

Then we climbed slowly back up into the gloomy rooms above.

Після того дня мій друг страшно змінився.

After that day, my friend changed in a frightening way.

Він блукав з кімнати в кімнату без жодної причини чи мети.

He wandered from room to room without any reason or purpose.

Його обличчя стало ще блідішим, а вогник в очах згас.

His face became even paler, and the light in his eyes went out.

Тепер його голос тремтів, ніби його охопив страшний жах.

His voice was shaking now, as if he were in terrible fear.

Іноді він годинами сидів, дивлячись у порожнечу.

Sometimes he sat for hours, staring into empty space.

Здавалося, він прислухається до якогось звуку, якого я не чую.

He seemed to be listening to some sound that I could not hear.

Мені здавалося, що він приховує страшну таємницю і збирається з духом, щоб її розповісти.

I thought that he was hiding a terrible secret and trying to find the courage to tell it.

Поступово його божевільні страхи почали передаватися й мені.

Slowly his wild fears began to infect me too.

Уночі я лежав без сну й слухав, як старий дім дихає в темряві.

At night I lay awake and listened to the old house breathing in the dark.