Намисто

«Що ти кажеш?» — вигукнув він, підскочивши від шоку.

“What do you mean?” he cried, jumping up in shock.

Вони шукали в складках сукні, у пальті й у всіх кишенях, але нічого не знайшли.

They searched in the folds of her dress, in her coat and in all the pockets, but they found nothing.

«Ти певна, що воно ще було на тобі, коли ти йшла з балу?» — спитав він.

“Are you sure you still had it when you left the ball?” he asked.

«Так, я торкалася його у вестибюлі міністерства», — сказала вона.

“Yes, I touched it in the hall of the Ministry,” she said.

«Якби ти загубила його на вулиці, ми б почули, як воно впало, — сказав він, — отже, воно у фіакрі».

“If you had lost it outside, we would have heard it fall,” he said, “so it is in the cab.”

«Це можливо, — сказала вона, — але чи ти помітив номер фіакра?»

“That is possible,” she said, “but did you notice the number of the cab?”

Обоє знали, що жоден із них не дивився, і вони з жахом глянули одне на одного.

They both knew that neither of them had looked, and they stared at each other in horror.

Нарешті Луазель знову одягнувся й сказав: «Я піду пішки назад усією дорогою, якою ми йшли».

At last Loisel dressed again and said, “I will go back on foot along the whole way we came.”

Він пішов, а вона лишилася в бальній сукні, надто втомлена, щоб лягти, і нездатна думати.

He left, and she stayed in her ball dress, too tired to go to bed and unable to think.

Чоловік повернувся близько сьомої години, але нічого не знайшов.

Her husband returned at about seven o’clock, and he had found nothing.

Він ходив у поліцію, до газет, щоб оголосити винагороду, і до всіх візницьких контор.

He went to the police, to the newspapers to offer a reward, and to all the cab companies.

Вона чекала цілий день, у тому самому стані жаху перед цією страшною бідою.

She waited all day, in the same state of terror before this terrible disaster.

Луазель повернувся ввечері з блідим, запалим обличчям, і знову нічого не знайшов.

Loisel came back in the evening with a pale, hollow face, and again he had found nothing.

«Напиши подрузі, — сказав він, — що ти зламала застібку й віддала намисто в ремонт».

“Write to your friend,” he said, “and tell her that you broke the clasp and are having it repaired.”

«Це дасть нам час, щоб його пошукати».

“That will give us time to look for it.”

Вона написала те, що він сказав.

She wrote what he told her.

Через тиждень вони втратили всяку надію, і Луазель, який постарів, сказав: «Ми мусимо замінити прикрасу».

After a week they had lost all hope, and Loisel, who looked older, said, “We must replace the jewel.”

Наступного дня вони взяли коробку й пішли до ювеліра, чиє ім’я було всередині.

The next day they took the box and went to the jeweller whose name was inside it.

Той переглянув свої книги й сказав: «Це намисто продав не я, мадам, я зробив лише футляр».

He looked through his books and said, “I did not sell this necklace, madam, I only made the case.”

Вони ходили від крамниці до крамниці, шукаючи таке саме намисто, хворі від тривоги й горя.

They went from shop to shop, looking for a necklace like the first one, sick with worry and sorrow.

В одній крамниці в Пале-Рояль вони знайшли нитку діамантів, що здавалася такою самою.

In a shop in the Palais Royal they found a string of diamonds that seemed exactly the same.

Воно коштувало сорок тисяч франків, але ювелір погоджувався продати його за тридцять шість тисяч.

It cost forty thousand francs, but the jeweller would sell it for thirty-six thousand.

Вони попросили його не продавати це намисто три дні.

They asked him not to sell it for three days.

У Луазеля було вісімнадцять тисяч франків, які залишив йому батько, а решту він збирався позичити.

Loisel had eighteen thousand francs, which his father had left him, and he would borrow the rest.

Він попросив в одного тисячу франків, в іншого п’ятсот, а в інших менші суми.

He asked one man for a thousand francs, another for five hundred, and others for smaller sums.

Він підписував папери, давав небезпечні обіцянки й мав справу з лихварями всіх мастей.

He signed papers, made dangerous promises and dealt with moneylenders of every kind.

Він ризикував рештою свого життя, підписуючи, не знаючи, чи зможе коли-небудь розрахуватися.

He risked the rest of his life, signing without knowing if he could ever pay.

Боячись злиднів, що чекали попереду, він поклав на прилавок тридцять шість тисяч франків і забрав нове намисто.

Afraid of the misery ahead, he put thirty-six thousand francs on the counter and took the new necklace.

Коли Матильда принесла його назад, мадам Форестьє холодно сказала: «Ти тримала його надто довго, а воно могло мені знадобитися».

When Mathilde brought it back, Madame Forestier said coldly, “You kept it too long, and I might have needed it.”

Вона не відкрила футляр, а Матильда боялася, що відкриє.

She did not open the case, and Mathilde was afraid that she would.

Що подумала б подруга, якби помітила різницю?

What would her friend have thought if she had noticed the difference?

Можливо, вона вирішила б, що Матильда — злодійка.

Perhaps she would have thought that Mathilde was a thief.